Туреччина. Казкова Каппадокія

Каппадокія. Територій для мрійників і тих, хто вірить у казки

Ми пропонуємо поринути у подорож Туреччиною разом з нами. Бо щоразу, коли я передивляюся фотографії - усі відчуття й спогади знову оживають. Цією красою дуже хочеться поділитися. І, можливо, надихнути когось на такі ж пригоди. 
І почнемо з Каппадокії.  Це просто диво!

Каппадокія розташована у самому серці Туреччини. Історичний регіон і колись держава на північному сході Малої Азії. Нині Каппадокія - це місцевість у сучасній центральній Туреччині, в провінції Невшехир. Тут надзвичайної краси ландшафт вулканічного походження з цілими містами у печерах. 1985 року Каппадокію внесли до списоку Світової спадщини ЮНЕСКО. 

Наша дорога в Каппадокію

Варто уваги, тому що це окрема насолода для естета. Наш шлях проходив через Таврські гори («гори тельця»).  Картинка за вікном авто майоріла різноманітними пейзажами. То з однієї сторони вражали схили, вкриті яскраво-зеленими, а місцями й осінніми жовтими пишними верхівками, а з іншої сторони – глибоченне провалля, яке прорізають річкові долини, й поселення поряд з ними.  

 Зустрічалися і графітово-сірі гори, майже без рослинності, але вже припорошені снігом, наче солодкою пудрою. 

Як зазначив покажчик, ми їхали дорогою на висоті більш як 1800 метрів над рівнем моря. Найвища точка Таврських гір сягає 3756м. Перепади таки відчувалися вухами. Закладало неодноразово, але ж воно того варте. Та насправді, коли споглядаєш таку красу, то на деякий дискомфорт навіть не звертаєш уваги.

 

І небо… Небо нависало так низько, наче до нього можна торкнутися рукою. Інколи плакало, інколи  дивувало веселками. Так багато веселок буквально за кілька годин я ще не бачила. Та й сонечко нас теж порадувало, не без того. Захват лоскотав зсередини. 

придивіться, там веселка!

 

І от нарешті. Ми з вікна машини бачимо - височіє Дещо… дещо неймовірне. На першому ж майданчику паркуємось.  Виходимо з авто і перед нами постає отака багатоповерхівка.

 

Учхісар  Калесі

Це 60-ти метрова скеля, 1350 метрів над рівнем моря.  Вона, як бачите, вся поцяткована вікнами, входами й переходами. Її, до речі, можна побачити з різних частин Каппадокії. Ця скеля була не лише фортецею у різні часи її існування, а й просто  житлом для місцевих мешканців.  А чого? зручно! Можна побачити завчасно звідки ворог  йде, яка буде погода, де пасуться вівці. Не зрозуміло лишень, як вони туди аж на верхівку діставалися. А ще розповідають, що там був 100-метровий підземний тунель, який проходив під  домами у долині. Він пов’язував фортецю з зовнішнім світом, а в разі навали, через нього переправляли їжу та  воду в поселення.

Учхісар одна з найбільш густонаселених  місцевостей цього району і найвища точка Каппадокії, перекладається як «Три фортеці». Це поселення розташоване між Невшехіром, Ургюпом та Гьореме, у центрі цього трикутника.

 Власне далі ми вирушаємо до Гьореме. І ви лишень подивіться, яка казкова дорога. З різних боків наче огортають ці незвичні світлі скелі, і як грає світло між ними.

Гьореме. Прокинутися у казці

Від Учхісара до Гьореме їхали кілометрів 5. У місті ми особливо й не обирали, де паркуватися, зупинилися навмання. І просто пішли по одній з вуличок, що вела вгору. Така вузенька, вітіювата, вимощена бруківкою. Ми просто гуляли й милувалися такими неймовірними картинками, наче намальованими майстерним художником з дуже гарною уявою.  А гуляли ми в пошуках місця для ночівлі. Ми спеціально нічого не шукали і не бронювали на Booking заздалегідь.

  

Вирішили просто поселитися там, де нам сподобається. І ми знайшли це місце! Випадково, без порад, без підказок. Просто зайшли всередину  і зрозуміли – це воно.  Готель Amber Cave Suite.  Готель, розташований просто в одній зі скель.  А наша печера ще й мала дуже поетичну назву  Pigeon room, тобто кімната Голуба.   Так наша оселя виглядає ззовні. 

 

 Вона має два рівні. Бачите де святяться віконця?

Спальня, душ – на першому,  кубельце з подушками для посиденьок біля вікна нестандартної  форми  – на другому, також є опалення й навіть телевізор (та кому потрібен телевізор у печері? Ну ок) 

 

У нас був окремий вихід, своя тераса, з якої відкривалася чудова панорама  на місто. Ммммм. Хіба ж на це можна спокійно дивитися?

Тут я зустріла свій 29й День народження. Враження, коли прокидаєшся у печері, важко з чимось іншим порівняти. Але це було чи не найприємніше та найзатишніше місце, де я колись ночувала. Відкриваєш очі, а ти -  наче в казці. Дуже тепло, всюди білі стіни, зручне ліжечко, вікно десь на рівні підлоги, дерев’яні гвинтові сходи на другий рівень помешкання, а за вікном – таке надзвичайне місто. Ми прокинулися не де-інде, а у Димарі фей, уявляєте! 

У тих нішах зверху найпевніше колись жили голуби

Кімната наша мала назву Pigeon room не випадково. Пізніше ми дізналися, що голуби відігравали важливу роль у Каппадокії. Їх спеціально розводили – послід використовували як добриво для винограду, з якого робили вино ще з римських часів. Вином вони й досі славляться. Ми оцінили, дійсно дуже смачне. Я не сомельє, звичайно, і напевне французьке не відрізнила б від італійського чи цього турецького, але смакувало на відмінно. 
І повертаючись до голубів. Голубники облаштовували у цих же кам’яних стовпах  такі невеличкі виїмки, деякі – всередині печери, а деякі - на прямовисній стороні і дуже високо. Зрозуміти, як люди взагалі змогли туди дістатися, важкувато.  Але зрозуміло одне – голубів була величезна кількість.

У цих виїмках на верхньому рівні й були облаштовані голубники

І ми вирушили далі знайомитися з Каппадокією. Тут же в Гьореме є Національний парк під відкритим небом. Це типу місцевий Пирогів, як у Києві. Але от пейзажі відрізняються дуже.  

 

Тут розташовані  6 церков та монастирські споруди у печерах. З  VI і до кінця IX століття Гьореме був осередком християнських церков. Досі збереглися деякі розписи на стінах і стелях, деякі фрески IX, Х і XI століть. 

 Не всюди можна робити  фотографії.

Але ми трошки побешкетували й зробили кілька заборонених світлин. 

Отка була в людей їдальня

Чавушин

На черзі у нас було селище Чавушин. Тут лишилося печерне місто з багатьма ходами всередині, засноване древніми греками. 

На одному зі схилів скелі вирізана церква Святого Іоанна Хрестителя. Це одна з найстаріших церков Каппадокії, датується  5 століття. 

бачите стрілочку? нам туди. це шлях до однієї з найстаріших церков Каппадокії

Кажуть, її відвідували паломники й візантійські імператори. На жаль, фрески майже не збереглися і частина фасаду обвалилася, але все одно скласти враження про велич і масштабність – можна. 

А ще тут можна просто випити смачної та запашної кави по-турецьки в печерному кафе. У підніжжі скелі є малнькі кав'ярні. Вхід просто через сувенірні ятки. А всередині  тепло й дуже атмосферно.  

Туристів тоді взагалі не було, тож ми вивчили кожен закуток печер й усі ці лабіринти. У нас було роздолля. А враження,  наче в дитинстві: скрізь усе нове, незвичне; можна грати в хованки чи в космонавта, який висадився на незнайому планету, бо ця місцина – це просто космос! 
До речі,  любителі «Гри престолів» зможуть у цих пейзажах розгледіти Дотракійську пустелю.

 

А знизу видніються отакі опеньки. Та взагалі це не гриби, а Димарі фей, або їх ще називають каміни фей.

Ці дивовижні кам’яні конуси народжені вулканічною лавою, попелом, водою та вітрами. Їх висота сягає від 1,5 до 45 метрів.

Та чому ж Димарі (каміни) фей? В давні часи місцеві жителі вірили, що десь під скелями живуть феї, а ці стовпи - це не що інше, як димоходи їхніх осель. (Дійсно, дуже нагадує!) Якийсь час люди навіть побоювалися до них підходити, щоб не турбувати казкових мешканців. Тому турки й назвали їх Peri Bacalari, що у перекладі Димарі Фей.

Нічого подібного більше ніде не зустріти на нашій планеті. Коли перебуваєш там, то навіть історії про фей здаються реальними. Ці неземні пейзажі вражають й потім сняться ще тижнями. Вважається, що саме Каппадокія  стала темою творчості Гауді, надихнула його, зокрема, на створення Саграда Фамілія. 

І наостанок кілька світлин про нашу дорогу назад. 

Ми в прямому сенсі тікали від негоди. Вже реально сніжило, місцяим падав льодяний дощ. Можливо, це трошки екстремально було на літній резині, але ж дуже захоплююче! До слова про дороги Туреччини. Вони - відмінні! 

Розчищені від снігу, прекрасне дорожнє полотно, зрозуміла розмітка, актуальні знаки. Їздять місцеві трошки з гонором, але звикнути до їхнього режиму можна за кілька годин, бо схожий він на стиль водіння деяких українських кермувальників. 

 Вдячні Каппадокії за ці пригоди, красоти й захват, який поселився в наших серцях.